У репресованого письменника Пилипа Капельгородського (1882–1938) є гумореска «Прейскурант отця Максима». Подія була взята з життя в конкретному селі.
Батько приходить хрестити сина до попа, священником його важко назвати, і приносить коробочку жита. Однак така оплата видалася попові замала.
«– Віл буде ім’я йому, як за коробочку...
– Та що-бо ви, батюшко, смієтеся з нас, чи що? Де ж таки видано, щоб дитину волом охрестили? Та чи я вам – бугай, щоб ото так мого сина...
– Застебни рота, маловіре! Не уподобляй преподобного скотам нерозумним! Іже до святих отець наш Віл, єго же пам’ять празнуємо двадцять восьмого октомбрія, це зовсім не той віл, що ти думаєш...
– Я не знаю, який там віл і чого ви його до іже во святих записали, а тільки на вола я не согласен...
– А ти хочеш, щоб за коробочку жита та цілого Лева? У нас, брат, по таксі... Як не до вподоби Віл, то нехай буде Хуздазад, єго же празнуємо першого априлія.
– Та що це, справді, за напасть така: то віл, то Хуздазад? Я вашого Хуздазада й дурно не хочу.
– Ну вже ж, брат, за коробочку жита я тобі не стану тривожити Миколая-чудотворця або Йвана Хрестителя. У їх, брат, там на небі теж усе – по чину. Сказано-бо в Євангелії: інша слава сонцю, інша місяцю й інша зіркам.
– Дак хіба ж мало святих у вас, що ви мені – Хуздазада?
– Я ж не кажу, що мало... Є ще Павсикакій на таку ціну, єго же пам’ять празнуємо першого мая».
Тоді батько погрожує, що піде до сільбуду, де назвуть його сина Пістолетом чи Кооптахом.
«– Дуб-бина!... А про ангела-хранителя забув? Він теж, брат, з амбіцією! За коробочку жита Миколи-чудотворця не купиш... За коробочку жита можеш узяти собі ще Істукарія або Варипсава, єго же празнуємо десятого сентембрія».
Врешті батько додає до жита пляшку самогону, а піп пропонує то «преподобномученика Дулу, єго же празнуємо п’ятнадцятого іюнія», то Екзакустодияна, то Патермуфія, то Кукшу, то Пуплія, то святого Тараха, то Сакердона. Врешті погодився охрестити дитину Миколкою, але треба ще додати півня і десяток яєць.
Згадалася ця гумореска через те, що не знаю скільки яєць коштували імена, якими називали українці своїх дітей минулого року, але це щось для мене незбагненне і схоже на ознаки глибокої шизофренії: Авіва-Світанцвітайне, Інфініті-Марта, Нана, Аріелла, Ая, Євніка, Заріна, Арнела, Аюна, Есма, Каталея, Мадона, Бажен, Данай, Алана, Касія, Ліла, Міріен, Нельсон, Фейна, Каліста, Ладодея, Еліана, Маркус, Лютобор, Захер, Мальдіна, Джавеліна, Ера, Амальтея, Авіелла, Персида, Вєсна, Фомаїда, Снєжка, Лісанна, Афіна-Пенелопа. Є навіть Люцифер!
Не забракло й іноземних імен: Ніколос, Річард, Вів’єн, Джейкоб, Джозеф, Агата, Агнеса, Аглая, Беатриса, Женев’єва і т. д. Женев'єва Голопупенко! Звучить. Або Джозеф Швець.
У деяких країнах неможливо зареєструвати дитину з іменем, якого не існує. Але не в Україні. Тут навіть одну дитину Януковичем назвали.
Широким фронтом рушила в Україні дерусифікація. Летять під хвіст російські пам'ятники, назви вулиць, населених пунктів і навіть російські книжки разом з їхніми авторами. А попри те, залишилося щось незмінне і монолітне: російські або зросійщені імена.
Совєтські, роблені на коліні покручі – Владлен, Ноябрина, Октябрина, Кіма, Еліна, Сталіна – потихеньку вимерли і забулися. Хоча ні... Еліна ще зустрічається.
Трапляються й тюркські, правда, з російської літератури: Тимур, Ельдар... А ще й таке питомо московитське, як Єгор або Злата від єврейської Ґолди.
Ну, тут, якщо батьки так назвали, нема ради. А от коли людина має українське ім'я, але воліє зросійщений варіянт – то вже треба, мабуть, розуміти як свідому позицію.
Не можу не сказати, що зросійщення імен пішло на спад, бо колись у мене серед тих, хто брав автограф, було багато Альон, Кать, Маш, але останнім часом поменшало. Альони якось самі собою зникли. Може, читати мене перестали.
Колись голосним було відео з цілком справедливим спічем в дитячому садочку на тему зросійщення імен. Але не перед тією авдиторією. Бо не маленьких діток у садку треба переконувати, а вихователів і батьків. Тому коли вона запропонувала проголосувати, яке ім'я краще, переміг Міша, а не Михайлик. І вийшло, що цей візит до садка перетворився на примітивну провокацію, яку з задоволенням обсмоктало російське телебачення.
Отже, з іменами теж треба щось робити. Імена відповідають на питання: хто ти. Ріші Сунак народився в Англії, але не отримав ім'я Роберт чи Джон, а таки пенджабське. У світі бачимо чимало відомих людей, які не відцуралися імен своєї нації. От тільки в українців чомусь усе навпаки.
Є купа людей, які переконані в тому, що Даша або Дар'я – це чудове українське ім'я. Не "пришелепувате, сільське, неоковирне" Дарина, Дарка, Дарця, а власне Дар'я. Дар – Я! Відразу зрозуміло, що це не просто дівчина, а повноцінний дар для когось.
А що таке Дарина? Ну, геть як сільська Марина, або як казали у Львові на дебелих кобіт Гойда-Марина.
Цікаво, що з іменем Дар’я є аж дві українські письменниці і кілька журналісток. А це люди, для яких мова – найголовніший інструмент. Однак пишучи українською, і то про цю війну, воліють російське ім'я. Мовби позначають себе відповідним маркером. Хоча цей маркер кривавий.
Але ж ці люди не з-за поребрика. Вони тутешні. За поребриком усі свято переконані, що Русь – це Росія. А однак з руськими чи то пак русинськими іменами у них проблема. Бо дуже рідко можна надибати у московитів давні імена, які у нас давно вже освоєні: Мирослав, Святослав, Богуслав, Ростислав, Любомир, Світозар, Дзвенислава, Мирослава, Квітослава. Рідко, але здибаються Ярослав, В'ячеслав, Гліб. Правда, якщо копнути, то виявиться, що їхні носії не етнічні росіяни.
Росіяни також вплинули на те, що в побуті всі імена на -слав перетворилися на Славіків. У моєму дитинстві ще були Ярко, Мирко, Святко, Ростик (в моїй родині їх було аж четверо), В'ячик, Мирося, Дзвінка, Квітка. Зараз навіть на Галичині засилля Славіків.
Депутат Сєргєй Міронов викрав українську дівчинку і вдочерив. Дівчинка зоветься Маргаріта. Цікаво, от якби вона називалася Дзвінка, Ореста, Квітка чи Романа... поласився б він на неї?