Високої весни в дитинстві, в місті і вдома, діялися іноді дивні справи.
Мама очевидно боялася зустрічей з однією старшою панею. Підозрюю, вона боялася зустрітися з нею не завжди, а тільки коли була зі мною чи з нами, дітьми. Але ці зустрічі все одно знову й знов траплялися, і вже запізно було втікати чи вдавати, ніби не побачив, бо відколи ми бодай на мить потрапляли в поле зору тієї величної, але несамовито кмітливої й меткої, шляхетної, але непоступливої пані, зустріч хоч-не-хоч ставала неуникненною. Вона, носійка одного з найславетніших галицьких імен, з’являлася в новому парку, що постав на місці сплюндрованого цвинтаря, переважно саме навесні, сама вже летіла назустріч, і не було вже на те ніякого способу ні від того спасу. Тим паче, що не випадало Мамі, яку ця пані, знайомиця її покійних батьків, знала ще з малесенькості, вже так відверто від неї втікати.
Стояло променисте травневе надвечір’я, вздовж алей буяли духмяні бози, а її біле напудрене обличчя пашіло пунсово, застигле в пароксизмі пристрасті, гарне, досконале, палало багряними рум’янцями збурення. Іскристими сапфірами сяяли її широко розчахнуті сині очі, але якісь ніби скам’янілі, затвердлі, непорушні і безжальні, страшні в шаленій відвертості бажання. Присутність малих дітей її нітрохи не бентежила, вона не добачала в тому нічого осоружного, просто не звертала на нас уваги, так ніби нас не було зовсім. Увесь її запал був звернений до Мами. Вже здалека було видно, як вона, кинувшись навперейми, вимахувала елеґантною кремовою торбинкою, видобувала звідти якийсь рукопис і, наблизившись, ледь переводячи подих, скоромовкою, але врочисто сповіщала, що склала новий вірш і мусить тут же, негайно його виголосити. Мама аж надто добре знала, що зараз буде, тому не знала куди подіти очі, нас, куди подітися самій.
А прекрасна пані вже голосно і пристрасно декламувала. Такої щедрої, багатої еротики я перед тим ніколи не чув, просто не міг знати про існування чогось подібного у світі. Еротизм її лірики був густий, відвертий, але ніколи не відверто непристойний. Палкий, трохи банальний, але ніколи не вульґарний.
Я ж потерпав від сприкрення за Мамине зніяковіння, робив байдужий вираз лиця, вдавав, що нічого не розумію і мене нічого не обходить, намагався навіть показово не слухати. Доводилося перейти через це, перепустити над собою.
Після читання вона якось відразу помітно м’якла, лагідніла, ніби прокидалася зі злісного сну, починала помічати дітей, зверталася до нас, питала про якісь прості й доречні речі, заговорювала на інші теми. Після цього з нею можна було спокійно і ввічливо попрощатися, вона відпускала нас з миром, дуже люб’язно. Вишукано ґречно, як то годилося тим поколінням.
Так діялося не раз, потім ми підросли, вже перестали виходити до міста з Мамою, тож небезпека прикрих присоромливих зустрічей значно змаліла. А потім зникла й сама старша пані. І ніколи більше я вже її не бачив. Але дуже часто її пригадую. Тепер мені її бракує.
В такі весняні дні вже іншими вулицями особливо часто простувала й пані Ірця. Її я часто зустрічав на головній вулиці. Вона крокувала боса, з коротко й кострубато підстриженою сивою головою, сягнистим, зовсім не стриманим, але й не викличним кроком, часом мов пританцьовуючи, в якихось очевидно власноруч і нашвидкуруч зшитих шатах, що складалися з широких полотняних штанів і випущеної поверх них неоковирної сорочки. Я запримітив її давно, на неї неможливо було не звернути уваги, такою явно не такою вона була, і цього не можна було ні вдати, ані приховати. Але її я ніколи не боявся. В її очах, в лиці її, попри цю причинність, не було нічого лиховісного. Благістю світилися ясні очі, погідним, попри всю рухливість, було її лице.
Яким же було моє здивування, коли раз, прийшовши знадвору, я застав її в нас удома, босу, божевільну, але нітрохи не шалену, нерозважливу, але й не неврівноважену, наполегливу, але не настирливу. Виявилося, що вона давня, дуже давня і дуже добра знайома маминих батьків, і теж знає Маму зовсім змалку.
Колись їхня поважна і шанована родина жила в прекрасній і просторій віллі при великій вулиці, в будинку із закрученим округлою мушлею вигадливим ґанком. Пані Ірця збожеволіла в юності, після – чи підчас – того, як в неї на очах більшовики катували й закатували батьків і старшу сестру. Враз перенеслася у світ всіляких видив, прихильніших, утім, за те, що побачила тоді наяву.
Одного разу пані Ірця стала в нас на порозі з великим згортком, цілим жмутом, замотаним у сіре старе полотно, яку видобула зі зшитої теж самостійно рядняної торби через плече. Та торба зливалася з її одягом, зате вміст був якийсь дуже вагомий, він вперто виступав. Відчутно було, що вона прийняла якесь важливе рішення і сповнена якогось непохитного наміру. Вона ледве видобула той тяжкий сувій. В нім було замотане все їхнє стародавнє столове срібло. Вона боялася, що її пограбують, і хотіла примістити срібло в якімсь надійнім місці. Мамі вона довіряла, для неї Мама була ще того світу, до руїни.
Потім пані Ірця часто приходила, тоді дедалі рідше, все обіцяла забрати колись те срібло, та так і не забрала. Зникла назавжди. Та й куди мала його забрати? Мама дуже переймалася, що срібло те осіло в нас, але не було вже кому його віддати.
Воно і досі в нас удома. Тяжке й тьмяне, вагоме і неквапне, з зачаєним і вічним відблиском тих днів високих весен.
10.05.2024