Хоч як це парадоксально, але за рік до вісімдесятої річниці поразки нацизму в Європі випадає констатувати, що міт Другої світової у редакції “відважний вільний світ проти абсолютного зла”, де сторонами, відповідно, є сили антигітлерівської коаліції та нацизм, виявився дещо підваженим.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Причиною цього стали ніяк не злонамірені дії якихось ідейних спадкоємців нацистів, а цілком об’єктивні фактори — передусім суто біологічні. Покоління нацистів вимерло. Виникає питання: який сенс питати з сучасних німців за провини прадідів уже в буквальному розумінні слова, адже Вітчизну не вибирають, як і предків. Надто що Німеччина сповна розрахувалася з матеріальною частиною своїх боргів і зробила, здається, все можливе, аби розрахуватися з частиною моральною.
Друга причина — час. Хоч це і парадоксально, а в цьому випадку навіть дещо цинічно стверджувати, але час не те щоб лікує, але затирає рани. З часом загиблі мільйони перетворюються на статистику, новозбудовані будинки повністю затінюють своїх зруйнованих попередників, помирають люди, для яких місця подій тієї війни — спогади життя, а не рядки у підручниках чи монографіях. Раніше чи пізніше, незважаючи на всі зусилля з меморіалізації, суть і емоційність міту починає “видихатися”.
Але жодні особливості часу не мали б такого ефекту, який дали дві події, густо замішані на історії, за участі двох покривджених у Другій світовій народів, що знову опинилися на позиції несправедливо скривджених. Ідеться про українців та євреїв. Очевидно, йдеться про відкриту і повномасштабну агресію Росії проти України, яка почалася у лютому 2022 року, та про напад палестинських терористів на Ізраїль. І навіть не про самі події у всій їхній повноті, а про певні їхні складові.
У випадку російської агресії проти України йдеться навіть не про агресивну “велику” війну в Європі. Ідеться насамперед про принциповий факт того, що агресором (причому таким, який задіяв мало не всі пропагандистські та політичні прийоми попереднього “зразка агресора” в особі Гітлера) став один із членів антигітлерівської коаліції — причому саме той, який протягом щонайменше останніх двадцяти років найактивніше експлуатував спадщину Другої світової війни у тій її частині, яка стосується саме воєнної перемоги над нацизмом і начеб через те особливих привілеїв навіть вісімдесят з гаком років після війни і Нюрнберзького процесу, котрий, до речі, визначив агресивну війну як злочин.
Але і це залишилося б колізією для дискусій інтелектуалів, якби не потік пекельних сюжетів із деокупованих територій. Загати цього потоку відкрила Буча — точніше те, що відкрилося очам українських солдатів після звільнення містечка. Мертві тіла зі слідами катувань, катівні, зґвалтовані жінки, свідчення нищення майна “просто так”, мародерства, навіть знущання з тварин.
Для колективного Заходу частина з цього асоціювалася з нацизмом — а та частина, яка не асоціювалася, просто не лізла в жодні рамки. Зате Східна Європа могла з тріумфом сказати: бачте, ми вам говорили, а ви не вірили. Тому що спочатку у 1939–1941, а потім у 1944–1946 роках українці, поляки, литовці, чехи, а також німці зі східної частини Німеччини пережили все те саме — насильство, грабунки, масові зґвалтування і далі за списком. Реалії Бучі, Харківщини та ще купи сіл і містечок, остаточно унаочнили специфіку досвіду Східної Європи у Другій світовій війні, яку в попередній парадигмі не те що свідомо ігнорувалося, але принаймні залишалося у сліпій зоні.
І під тиском цього унаочнення й увиразнення остаточно впав міт “асвабадітєля” та картинка Росії як противаги нацизму. Бо не може визволитель поводитися як дикун. Якщо ти граєш роль лицаря-визволителя, треба хоч трохи ним бути.
Друга подія — це напад ХАМАСу на Ізраїль, який також супроводжувався численними прикладами жорстокості, сума яких дає всі підстави говорити про геноцидальні наміри нападників. І тут знову, як і в випадку війни Росії проти України, питання не так у самому факті нападу і навіть не в жорстокості, яка цей напад супроводжувала. Проблема в іншому — у ряді європейських країн пройшли маніфестації на підтримку дій ХАМАСу. І далеко не завжди учасниками цих маніфестацій були лише палестинці чи вихідці з інших арабських країн. Якби так — ну що ж, не вперше у світовій історії етнічна солідарність бере гору над очевидними міркуваннями моралі й етики.
Але у тім і річ, що серед маніфестантів вистачало цілком собі європейців, жителів великих міст. Апогеєм цього явища стали випадки у кампусах Гарвардського та Колумбійського університетів. Нагадаю — в обох випадках студенти заслужено шанованих навчальних закладів влаштували протести під пропалестинськими гаслами.
Вочевидь, це були молоді люди, які щонайменше зі школи були обізнані з тим, що таке Голокост, знали про трагедію єврейського народу, напевно були учасниками меморіальних подій, заходів чи цілих програм, присвячених осмисленню геноциду і пошуку відповіді на запитання, “як же ми дійшли до життя такого”.
Однак весь цей багаж не зупинив їх від участі у відверто антиєврейській акції. У цьому світлі дуже цікаво починають виглядати соціологічні звіти щодо поширеності антисемітизму — які демонструють, що чомусь у Східній Європі, зокрема в Україні, його рівень чи не найнижчий принаймні у Європі, а одночасно у толерантних і цивілізованих Швейцарії та Франції його рівень несподівано високий. І ще увиразнюється, наприклад, довгий парад проявів антисемітизму, наведений у двадцятирічної давнини есе Паскаля Брюкнера “Тиранія каяття”.
Створюється враження, що у хвилі вшанування Голокосту йшлося про щось інше, ніж про пам’ять і шану безневинно загиблих людей, убитих тільки за те, що вони були тим, ким були. Голокост став символом жахіть Другої світової і злочинів нацизму не лише через свою бездискусійну жахливість і безпрецедентність у принаймні європейській історії. А й через те, що був чужою і тим зручною трагедією. Зручною не тому, що всі поголовно були антисемітами, а тому, що Голокост добре уособлював жах, при цьому не викликаючи нагору власних болісних колізій та запитань, які не мали відповідей принаймні у чинній парадигмі розуміння Другоїї світової.
А таких колізій і запитань без відповіді не бракувало у кожної з європейських країн.
Не бракувало їх, наприклад, Франції — ця країна досі бореться з відчуттям моральної неправоти у зв’язку з “дивною війною” 1940-го та режимом Віші у 1940–1944 роках.
Не оминуло це повністю і Британію. Йдеться про участь у “Ялтинській змові” – до якої, до речі, Сталін змусив союзників, маніпулюючи жертвами СРСР у Другій світовій війні (зрозуміло, замовчуючи факт, що сам же СРСР і був серед її зачинателів). Якоюсь мірою Британія стала першою жертвою. Але вона ж і найменше потерпає від запитань без відповідей — як-не-як, саме Британія у роки Другої світової всіляко сприяла тим же полякам з чехами, і саме Черчилль першим сформулював у словах дійсність Холодної війни проти недавнього вимушеного обставинами псевдосоюзника.
Чи не найбільше таких колізій у Німеччини — можливо, також і через однозначність її ролі у все ще актуальній парадигмі Другої світової. Список можна почати “з кінця”, а саме з теми масових зґвалтувань німкень узимку-навесні 1945 року. Утім, навіть цей жах є тільки верхівкою айсберга. З одного боку, німцям довелося пережити хвилю мародерства і зґвалтувань у 1944–1945 роках, з іншого — хвилю шоку після примусових екскурсій концтаборами і переглядів відеодоказів жахіть нацистів, до того ж, східні німці стали жертвами сталінського терору у 1946–1953 роках, аналогічно до соціалістичних Польщі, Чехословаччини, Угорщини. І на завершення — вони були повністю позбавлені можливості проговорити свій досвід якось інакше, як у контексті каяття.
І от реальність як війни в Україні, так і реакцій на черговий виток насильства на Близькому Сході оголює всі згадані колізії та драми. І не лише їх — наведений список дуже обмежений насправді.
А вслід за тим постає питання про успішність пропагування парадигми “ніколи знову” всіма можливими засобами, бо от же воно — “знову”: і агресивна війна в Європі, і насильство, і фашистська диктатура, і геноцид, і прояви антисемітизму... Ні-ні, але таки запитуєш себе — то що, всі зусилля з осмислення й упередження були марні?
Спостерігаючи, як колективний Захід никне перед цим запитанням, Центральна Європа може тріумфувати — її правда воєнної трагедії в лещатах двох тоталітаризмів, здається, щонайменше починає доходити до західних інтелектуалів та загалу. Але не тільки це.
Ніби того всього було мало, в обох випадках проявився той простий факт, що вся спадщина Другої світової, разом з трагедією Голокосту й ореолом “визволителя”, була потрібна Росії суто для власних цілей. Москва активно використовувала пам’ять про нацизм, всіляко виставляючи себе основним, а то і єдиним, переможцем над ним (і на підставі цього вимагаючи особливого до себе ставлення), а також для дифамації національних рухів.
Скидається на те, що Росії, експлуатуючи цілком закономірну зневагу до нацизму і його засудження з одного боку та фактичне незнання Заходом реалій сходу Європи у роки тої ж Другої світової війни, вдалося-таки створити ситуацію “вивченої безпомічності”, коли найменша підозра на не те що співпрацю з нацистами, а просто формальну приналежність до структури, утвореної в період Третього Райху, змушує тут же кенселити запідозреного, не намагаючись розібратися у конкретній ситуації й ігноруючи навіть власні писані установки та рішення.
І це було абсолютно свідомою тактикою. Москва без особливих докорів совісті використала трагедію Голокосту, аби очорнити українську діаспору — більше того, ускладнити контакти та шлях до порозуміння між українцями та євреями. З точки зору континентальної імперії, секрет її могутності лежить, зокрема, у штучно присвоєній собі ролі арбітра між підкореними націями, котрі тим часом посилено змагаються у перегонах колоніальної конкуренції, що місцями нагадує бої без правил.
Одне питання — а де у всьому цьому боротьба з нацизмом як зі світовим злом? Усе перелічене має сенс тільки у парадигмі збереження імперії. І СРСР, а потім Росія, тільки-но відгриміли залпи Другої світової, діяла у цій парадигмі. Навіть більше — на Ялтинській конференції вона забезпечила собі суто імперську сферу впливу у Східній Європі. Далі — більше: Корейська війна, Східний Берлін улітку 1953 року, Угорщина 1956 року, Чехословаччина 1968 року, системне придушення всіх національних дисидентських рухів, Карибська криза, вторгнення в Афганістан... Цей список неповний.
І це, своєю чергою, виводить на менш помітний вимір Другої світової — імперський. Протистояння двох континентальних імперій, для яких тоталітаризм був черговою ітерацією — шляхи переходу до неї прекрасно показала ще Ханна Арендт. Друга світова у Східній Європі була війною двох континентальних імперій не меншою мірою, ніж війною двох тоталітаризмів. І в цьому протистоянні колективний Захід став на сторону однієї з імперій. Цей факт ще належить усвідомити всім.
А тим часом, якщо задіяти усе вищеназване разом із нагромадженням як ігнорованих раніше, так і породжених останніми подіями колізій, додаткової ваги набуває той факт, що притомних відповідей “за що” і “чому” як не було, так нема. Усе перелічене оголює цей факт і повертає Європу знову у відчуття відчайдушного “так чому ж, чому”. Створюється враження, що вся дотеперішня конструкція розуміння Другої світової виконувала роль, у тому числі, своєрідного знеболення, покликаного не так дати розуміння, як знечулити колосальну рану всього континенту.
А в цій рані — не лише біль і жалоба за загиблими. Тут ще й страх, що це може повернутися. Тут і криза ідентичності, спровокована падінням імперій. Тут і неприємні запитання щодо моральної постави урядів і народів. Тут, зрештою, підваження всіх сенсів, які століттями опрацьовувала європейська цивілізація. Виникає запитання: то навіщо ж це все, якщо воно не врятувало убитих навіть не на полі бою (де людина так чи сяк є суб’єктом і має можливість боронитися), а всіх заморених голодом, задушених газом та й просто не народжених?
Ці болісні запитання і потреби прориваються відчайдушними метаннями. Насамперед, відчайдушність відчуття останнього шансу штовхає звертати все більше уваги на bystanders, інколи вимагаючи від звичайних людей стійкості античних героїв та римських сенаторів, які не побоялися орд Бренна. Інший варіант — наполегливі пошуки співвинуватців злочинів нацистів як не в окремих організаціях, то в цілих народах на теренах, затиснутих між нацизмом і більшовизмом. Особливо часто таку колективну “чорну вівцю” намагаються шукати у Східній Європі — і зусилля Росії у маніпуляціях цими пошуками, як і ряд скандалів, пов’язаних переважно з масовою продукцією на тему Другої світової. Одним з яскравих прикладів останнього є серіал “Наші матері, наші батьки” та тексти Джонатана Літтелла. В обох випадках мешканці Східної Європи поставали чи не більшими нацистами за власне самих нацистів.
Фактично, підсумовуючи описане, можна ствердити парадоксальну річ: ще до настання пророкованої технічної сингулярності досвід Другої світової зафундував нам моральну сингулярність. Ми породили таку кількість моральних дилем і болісних колізій, що не можемо їх усі розв’язати. Спроба обійтися певним знечуленням не допомогла нікому. Доведеться шукати вихід.