Нація нізвідки

Друга стаття з циклу:

КАРТОГРАФУВАННЯ “НАЦІЇ НІЗВІДКИ”.

Токсичний вплив “імперського знання” та виклики деколонізації

 

 

Тривалу відсутність України на міжнародних ментальних мапах можна пояснити як результат її відсутності на політичних мапах – і навпаки. У 1918 році Україна зробила короткотривалу спробу заіснувати принаймні на деяких із них, проте це не допомогло їй отримати міжнародне визнання і скільки-небудь значну підтримку. Члени Антанти навіть після падіння царизму зберігали союзницькі зобов’язання щодо Росії і воліли домовлятися з безнадійним Денікіним чи навіть з більшовиками, але не з невідомими і, здавалося б, випадковими українцями. Тимчасовий союз із кайзерівською Німеччиною лише погіршив імідж (і перспективи) українців в очах членів Антанти, які зрештою виявились у тій війні переможцями, а отже й тими, хто пише історію, зокрема й законодавчо. Благодатні вілсонівські принципи, які давали бездержавним східноєвропейським народам право на самовизначення, не поширились після Першої світової війни на українців і білорусів – головних мішеней і жертв російського “імперського знання”, інтерналізованого на Заході.

 

У рамках цього “знання” західним урядам легше було заперечувати геноцидний характер Голодомору, організованого в Україні у 1932–1933 рр. московською владою, і незворушно продовжувати звичний (і прибутковий) бізнес із більшовиками. Таємна доповідь британських дипломатів, які відраджували свій уряд від будь-якого втручання, вельми показова під цим оглядом: “Правда полягає в тому, що ми, звісно, маємо певну інформацію про голод на півдні Росії [sic], подібну до тої, що з'явилась у пресі... Проте ми не хотіли б її оприлюднювати, тому що радянський уряд може обуритися, і наші відносини з ним будуть зіпсовані”.¹

 

Друга світова війна, хоч як це парадоксально, сприяла подальшій “невидимості” Білорусі й України, хоча обидва народи брали найактивнішу участь у війні і зазнали найбільших втрат – українці в абсолютних цифрах (3,5 млн цивільних і 3 млн солдатів Червоної армії), а білоруси – у відносних (приблизно третина їхнього населення). Обидві країни були винагороджені, за забаганкою Сталіна, членством у новоствореній Організації Об'єднаних Націй, але навряд чи хтось сприймав це фіктивне членство всерйоз: реально воно означало лише пару додаткових місць для переможців-“росіян”, а для українців і білорусів було радше травестією реальних свободи й суверенітету.

 

Війна пожвавила інтерес до російських студій і надала російським емігрантським ученим додаткові платформи. “Хоча американська славістика назагал була сформована американськими безпековими інтересами та переважно американцями, – пише Сьюзен Сміт-Пітер, – ситуація з російською історією була цілком іншою. На відміну від політології, економіки та інших галузей, які вийшли з досвіду Другої світової війни, російська історія була сформована російськими [пореволюційними] емігрантами, такими як [Міхаіл] Карповіч та Ґеорґій Вернадський, інтереси яких були досить специфічними”.²  Обидва вони, а також Ніколай Рязановський, чия “История России” перевидавалася ледь не щорічно з 1968 року як підручник, спиралися на застарілі ідеї Васілія Ключевського, який заперечував будь-яку суб'єктність українського народу і вважав будь-який системний підхід до історії України “відхиленням у марґінальні течії”.³ “Російська історія в США була заснована як форпост школи Ключевського, – стверджує Сьюзан Сміт-Пітер. – Як наслідок, ця галузь успадкувала упереджений погляд на Україну, лише спорадично інтеґруючи її в історичний наратив, але й тоді розглядаючи її як об'єкт, а не суб'єкт історії”.

 

Вчені-емігранти були головними ретрансляторами російського “імперського знання” в американському академічному середовищі. Вони вплинули не лише на молодих істориків, а й на кілька поколінь майбутніх журналістів, політиків та інтелектуалів. Ніхто з них не сумнівався, що Росія – це “тисячолітня держава”, заснована в Києві, і не ставив під сумнів безглузду формулу “Київська Росія”. Друга світова війна лише зміцнила позиції російського “імперського знання” на Заході і ще більше марґіналізувала будь-які спроби його проблематизації та спростування. Радянський Союз, який розпочав війну в 1939 як союзник Гітлера, вимушено став його противником у 1941 і закінчив відтак війну у почесному статусі члена переможної антигітлерівської коаліції. Це фактично витерло з публічного дискурсу (а почасти і з пам’яті) минулу співпрацю совєтів із нацистами, а заразом і всі інші їхні численні злочини – як під час війни, так і до неї: Великий терор, ҐУЛАҐ, Голодомор тощо. “Союзницька схема історії”, критично описана Норманом Дейвісом, міцно вкоренилася на Заході, сприяючи подальшому просуванню російського “імперського знання” на міжнародній арені.

 

Для українців це мало особливо трагічні наслідки, оскільки Радянський Союз повсюдно ототожнювався з “Росією” й росіяни відповідно ставали єдиними героїчними учасниками війни. Всі інші національності або замовчувалися, або згадувалися по інший бік барикад – як нацистські колаборанти. За влучним спостереженням Тімоті Снайдера (з його знаменитої лекції в Бундестазі), “російська зовнішня політика полягає в тому, щоб розділити історію Радянського Союзу на дві частини. Є хороша частина, яка є російською, і є погана частина, яка є українською. Я можу підсумувати це швидше, ніж це зробить вам офіційний меморандум російської зовнішньої політики: визволення – російське, колаборація – українська. Цієї лінії вони дотримуються дуже послідовно, і в цій країні [Німеччині] з величезним ефектом”.

 

Жодні альтернативні погляди та голоси не могли пробитися донедавна крізь це монолітне “імперське знання”, яке набуло статусу наукової істини, даючи змогу його охоронцям відкидати будь-які сумніви й виклики як “націоналістичні відхилення”. Один із фундаторів українознавства в Канаді Орест Субтельний згадував, що “аж до 1980-х років українська історія вважалася багатьма північноамериканськими істориками не лише периферійною, а й інтелектуально підозрілою сферою спеціалізації”, оскільки панувало припущення, що “історик України – це майже за визначенням український націоналіст”. Професор Григорій Грабович, багаторічний директор Українського наукового інституту в Гарварді, підтверджує: “Самий термін «Совєтська імперія» аж до кінця 1980-­х років сприймали як очевидний знак того, що текст, де його вжито, не слід серйозно брати до уваги – автор, мовляв, «ультраправий» чи просто несповна розуму. Хто хоче, хай перегляне відповідні бібліографічні джерела: до 1989 року дослідження чи огляди з використанням цього означення можна перелічити на пальцях”.

 

Не дивно, що всього лиш за кілька місяців до розпаду Радянського Союзу Марґарет Тетчер називала сепаратистські претензії України такими ж безглуздими, як і подібні (гіпотетичні) претензії Баварії чи Техасу, а буквально за пару тижнів до проголошення Україною незалежності Джордж Буш-старший застерігав у Києві українців від “самогубчого націоналізму” і закликав залишатися з Москвою та Горбачовим.¹⁰ Міжнародне визнання української незалежності могло бути проблематичним навіть після розпаду СРСР та підтвердження на референдумі Декларації про незалежність, коли б Україна, за примхою Сталіна, не була вже членом ООН, тож ніякі “імперські знання” ані хитрощі російської дипломатії не могли вже цьому формальному визнанню серйозно завадити.

 

Незалежність де-юре, однак, не забезпечила Україні незалежності де-факто. Західні експерти та міжнародні ЗМІ все ще значною мірою спиралися на імперські стереотипи (і на оновлену російську пропаганду, яка на них паразитувала), послідовно описуючи Україну як “тимчасове явище”, “сезонну державу”, “розколоту країну” – або й, геть зневажливо, “небажану пасербицю горбачовської перебудови”. Похмурі прогнози щодо неминучого розколу України за численними реґіональними, етнічними, релігійними та іншими ознаками періодично з'являлись у пресі, доповнюючись апокаліптичними візіями громадянської війни з використанням успадкованої від СРСР ядерної зброї. Україна справді успадкувала величезний ядерний арсенал на своїй території, третій найбільший після Росії та США, проте не мала ані оперативного потенціалу, ані технічних можливостей ту зброю застосовувати (не кажучи вже про юридичну проблему, адже без'ядерний статус був закріплений в українській Конституції). А проте український уряд не хотів віддавати цю зброю просто так, наполягаючи на справедливій компенсації за передачу цієї зброї до Росії, а також на гарантіях безпеки з боку великих ядерних держав. Ці нюанси, однак, досить часто іґнорувалися в міжнародних медіях, де Україну змальовували як потворну агресивну державу з ядерними амбіціями, не схильну до конструктивної співпраці. Обережного й поміркованого Леоніда Кравчука порівнювали зі Слободаном Мілошевичем (як приклад ще одного комуніста, що пересів кон'юнктурно на коня націоналізму), а авторитетне видання New York Review of Books рекламувало на своїй обкладинці статтю Абрахама Брумберга промовистим заголовком “Nasty New Ukraine” – “Паскудна нова Україна”.¹¹

 

Знадобилося тридцять років і сотні ракет, випущених по українських містах з тих самих важких бомбардувальників, які Україна передала нібито “демократичній” Росії за наполяганням Заходу в середині 1990-х років, щоб визнати свою фатальну помилку і попросити вибачення за неї, як це недавно зробив Білл Клінтон: “Я відчуваю особисту відповідальність, тому що змусив їх [Україну] погодитися на відмову від ядерної зброї... Ніхто не вірить, що Росія пішла б на цю авантюру, коли б Україна все ще мала ту зброю”.¹² В іншому інтерв'ю Клінтон пригадав свою “тривожну дискусію з президентом Росії в Давосі 2011 року”, яка дала йому відчуття, що “це лише питання часу”, коли той піде війною на Україну. Під час розмови Путін зневажливо відгукнувся про угоду, укладену Єльциним за посередництва США, яка передбачала повагу до території України в обмін на відмову Києва від радянського ядерного арсеналу. “Путін сказав мені в 2011 році – за три роки до того, як захопив Крим, – що він не згоден з тою угодою. Він сказав: "Я не згоден з нею. Я її не підтримую. Я не почуваюся зв'язаним нею". І я вже знав, що від того дня війна була лиш питанням часу”.¹³

 

Але попри всі ті тривожні сигнали, російське “імперське знання” (як про Росію, так і про Україну) майже неподільно панувало в західних умах, медіях та політичних дискурсах аж до лютого 2022 року. Це не означає, що західні люди не мали доступу до альтернативної інформації: після 1991 року українознавство стало леґітимною галуззю в міжнародній науці, і справді важливі ревізіоністські тексти почали з'являтися як в академічній, так і в популярній пресі. У 1995 році Марк фон Гаґен опублікував фундаментальну статтю “Чи має Україна історію?”, в якій звернув увагу на інтелектуальні структури, сформовані специфічними геополітичними реаліями Східної Європи, які “організовували наше мислення про реґіон”:

 

“Оскільки жодної з держав, розташованих нині між Берліном і Москвою, не існувало на момент зародження сучасної історіографії на початку і в середині XIX століття, їхні історії і далі несуть на собі відбиток штучності, несправжності; справжніми державами є Великобританія, Франція, Іспанія, Росія і, з певними застереженнями, Німеччина. Натомість Чехословаччина, Угорщина, Румунія і особливо Україна є підозрілими кандидатами в міжнародному устрої і як би не зовсім заслуговують на прерогативу справжньої державності. Одним із наслідків відсутньої чи обмеженої державності народів Східної та Центральної Європи була відмова цим [“неісторичним”] народам реґіону у повній історіографічній леґітимності”.¹⁴

 

Зміна геополітичних реалій у реґіоні не призвела до негайної зміни “інтелектуальних структур”, які мали б організувати нове, об'єктивніше знання про реґіон. Частково це сталося тому, що згубне російське “імперське знання” виявилося глибоко вкоріненим у ментальності багатьох західних людей, в їхніх культурних та історичних стереотипах і мовних кліше. Але також – і, можливо, насамперед – це сталося тому, що ці “знання” відповідним чином резонували з власним імперським світоглядом людей Заходу, набутим протягом століть колоніалізму, супрематизму та дискурсивного іншування “менших людей меншого світу”. Стаття Джека Метлока “Нація нізвідки”, опублікована майже через десять років після здобуття Україною незалежності в нібито ліберальному й інтелектуальному New York Review of Books, є наочним прикладом такого ставлення, про що чітко свідчить її зневажлива назва.¹⁵

 

Насправді таких висловлювань тоді не бракувало, досить згадати сумнозвісне зауваження Романо Проді про те, що Україна “має стільки ж підстав бути в ЄС, як і Нова Зеландія” (бо новозеландці, за його словами, також мають європейську ідентичність).¹⁶ Чи не менш хамуватий жарт Ґюнтера Фергойґена про те, що “кожен, хто вважає, що Україну слід прийняти в ЄС, повинен так само визнати, що й Мексику треба прийняти в США”.¹⁷  Всі ці репліки походять не з жовтої преси й аж ніяк не від політичних марґіналів: Метлок у 1987–1991 роках був послом США в Москві, Проді – прем'єр-міністром Італії у 1996–1998 та 2006–2008 роках і президентом Єврокомісії у 1999–2004, а Фергойґен – депутатом Бундестаґу у 1983–1999 та єврокомісаром у 1999–2010 роках.

 

Втім, не лише імперська спорідненість робить багатьох західних людей такими сприйнятливими до російського “імперського знання” (часто ціною “неісторичних” народів). Цьому сприяє й давня традиція геополітичного реалізму, яка хоч і була частково переглянута на нормативному рівні в останні кілька десятиліть, проте на практиці й далі зберігає впливові позиції в академічних колах і домінує у формуванні політики більшості урядів. У цьому відношенні мало що змінилося з 1933 року, коли британські дипломати радили урядові не реагувати на інформацію про голод-геноцид в Україні заради вигідних торговельних відносин з Москвою. Хоч артикулюється ця позиція тепер обережніше. Так, наприклад, у 2000 році, напередодні великого розширення Євросоюзу, міністерства закордонних справ Німеччини та Франції підготували таємну доповідь, в якій віднесли Україну до російської сфери впливу з дуже подібних “прагматичних” міркувань: “Прийняття України означало б ізоляцію Росії. Досить буде задовольнитися тісною співпрацею з Києвом. ЄС не повинен більше розширюватися на Схід...” ¹⁸ (Прикметно, що їх непокоїла лише гіпотетична “ізоляція” Росії. Про вірогідні – катастрофічні, як тепер бачимо, – наслідки їхнього рішення для України вони навіть не задумувалися: “неісторичні” нації, з погляду “реалістів”, не мають суб’єктності, а отже й не варто їхньою долею перейматися). Той самий наратив звучатиме згодом і щодо “леґітимних безпекових інтересів” та “занепокоєнь” Росії у зв'язку з так званим “розширенням” НАТО. Безпекові занепокоєння України, Грузії чи Молдови – набагато реальніші й обґрунтованіші від російських – нікого в цих дискусіях не цікавитимуть.

 

Російське “імперське знання” виразно прочитується в уявленнях західних політиків і дипломатів про Росію та Україну і в їхніх відповідних висловлюваннях. Ось, наприклад, колишній президент Франції Валері Жискар д'Естен пояснює в стилі Метлока і подібною компетентністю, чому Україну не можна включати до європейського проєкту: “Кордони сучасної України були накреслені Радянським Союзом лише близько 1957 року [sic]. Це викликає суперечки між Москвою та Києвом. Крим, наприклад, ніколи історично не належав Україні. Частина України дійсно має європейський характер – це землі, що належали Польщі, а перед тим – Речі Посполитій. Але території за Дніпром і південніше мають російський характер. Ці землі не можуть належати до Європейського Союзу доти, доки Росія не буде прийнята до ЄС”.¹⁹ Інший приклад – від колишнього канцлера Західної Німеччини Гельмута Шмідта, одкровення, зроблене ним невдовзі після російської анексії Криму і вторгнення на Донбас: “Ще в 1990 році ніхто на Заході не сумнівався, що Україна століттями належала Росії. Відтоді Україна стала незалежною державою, проте вона не є національною державою”.²⁰ (Прикметно, як у цьому дискурсивному викрутасі невіглаське популярне уявлення: “ніхто не сумнівався” – перетворюється раптом на доведений факт: “Україна [все ще] не є національною державою”. З такою потужною риторичною підтримкою з боку впливових міжнародних гравців не випадає дивуватися, чому Путін відверто у їхній присутності заперечував саме існування України і врешті зухвало приступив до її ліквідації.

 

Тімоті Ґартон Еш згадує, як у 2004 році, після вражаючої Помаранчевої революції, він закликав президента Європейської комісії Жозе Мануеля Баррозу публічно заявити, що Європейський Союз хотів би бачити Україну в майбутньому своїм членом. “Якщо я це зроблю, – відповів той, – то негайно дістану потиличника від двох великих держав-членів [Франції та Німеччини]”. “Спочатку має відбутися дискусія про те, чи ця країна взагалі є європейською”, – відверто прояснила проблему прессекретар комісара ЄС із зовнішніх зв’язків.²¹

 

Справді, аж до березня 2022 року, коли лідери ЄС кардинально змінили свою думку і заявили на саміті у Версалі, що “Україна належить до нашої європейської сім'ї”,²² в жодному офіційному документі Євросоюзу Україна не називалася європейською нацією. Замість цього вона евфемістично визначалася як “країна-сусід” або “держава-партнер”. Три десятиліття мирного розвитку і два тижні запеклих боїв – “стільки зусиль і стільки непотрібного кровопролиття”, за словами Тімоті Снайдера – знадобилося, щоб досягти того, що мало б бути цілком очевидним, якби не російські лінзи на очах європейців: “Жодній іншій країні не доводилось у такий спосіб здобувати міжнародне визнання – через збройний опір російській агресії”.²³

 

Оригінал статті друкувався англійською на аналітичній платформі “Desk Russie”. Повний український текст готується до друку в журналі “Політичні дослідження”

_____________________

¹ Marko Carynnyk et al. (eds.), The Foreign Office and the Famine: British Documents on Ukraine and the Great Famine of 1932-1933 (Kingston, 1988), 397.

² Susan Smith-Peter, How the Field was Colonized: Russian History’s Ukrainian Blind Spot. H-Russia, December 14, 2022.

³ Цит. за: Serhii Plokhy, Unmaking Imperial Russia: Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History (Toronto: University of Toronto Press, 2005), 102.

Susan Smith-Peter, Periodization as Decolonization. H-Russia, January 4, 2023.

Ця формула зникла сьогодні з наукових видань, проте й далі репродукується в масових виданнях, зокрема у шкільних підручних. Див., напр., Антоніна Малєй, Битва за історію: інформаційна війна, яку Московія веде в іноземних дитячих книжках. Тексти, 10.07.2023.

Norman Davies, The Misunderstood War. The New York Review of Books, June 9, 1994; див. також його The Misunderstood Victory in Europe. The New York Review of Books, May 25, 1995. Дискусію підсумовано в: Anne Applebaum, Norman Davies is innocent. The Prospect, July 19, 1997.

Timothy Snyder, Germany's Historical Responsibility for Ukraine. Bundestag, June 20, 2017. Транскрипт, зокрема, опубліковано в Kyiv Post on July 7, 2017, переклад – в zbruč.

Orest Subtelny, The Current State of Ukrainian Historiography. Journal of Ukrainian Studies 18, nos. 1-2 (Summer-Winter 1993), p. 37.

Григорій Грабович, Україна: підсумки століття. Критика 11 (1999): 6.

¹⁰ Ann Devroy, Michael Dobbs, "Bush Warns Ukraine on Independence; President Supports Gorbachev's Union Treaty in Kiev Speech". The Washington Post, August 2, 1991.

¹¹ Abraham Brumberg, Not So Free At Last. New York Review of Books 22 (October 1992), 56. Див. також відповідь Майкла Флаєра, де він вказав на цілковиту некомпетентність Брамберґа в історії української мови, даючи зрозуміти, що і в інших галузях його компететність ненабагато краща:  Michael Flier, re: ‘Not So Free at Last’. New York Review of Books, January 14, 1993.

¹² Ellie Cook, “Bill Clinton: I'm to Blame for Russia's Invasion of Ukraine”, Newsweek, April 5, 2023.

¹³ Joshua Chaffin, “Bill Clinton saw Vladimir Putin’s Ukraine campaign as ‘just a matter of time’.Financial Times, May 5, 2023.

¹⁴ Mark von Hagen, Does Ukraine Have a History? Slavic Review 54:3 (1995) 659.

¹⁵ Jack F. Matlock, The Nowhere Nation. New York Review of Books, February 24, 2000.

¹⁶ Another faraway country. Economist, December 2, 2004.

¹⁷ Як повідомив Олег Варфоломєєв, “The EU’s Unwanted Stranger?” Transitions Online, 12 July 2002.

¹⁸ Цит. в “New Neighbourhood – New Association. Ukraine and the European Union at the beginning of the 21st century,” Policy Papers 6 (Warsaw: Stefan Batory Foundation, March 2002), p.11.

¹⁹ Jędrzej Bielecki, “Europa pod ścianą” [інтерв'ю з Валері Жискар д'Естеном], Rzeczpospolita, 26 November 2005.

²⁰ Цит. за: Timothy Garton Ash, Ukraine in Our Future. New York Review of Books, February 23, 2023.

²¹ Ash, op. cit.

²² David Herszenhorn and Jacopo Barigazzi, EU leaders back Ukraine but balk at fast-track membership. Politico, March 11, 2022.

²³ Timothy Snyder, Ukraine Holds the Future. Foreign Affairs, September/October 2022.

03.05.2024