Малою я шалено любила літні грози. Бути зненацька захопленою в полон природою: вода стіною з усіх боків, вода вирує, вода протікає тобою, повз тебе, крізь тебе. А ти біжиш, біжиш наосліп, майже навпомацки, ледь розрізняючи простір перед собою, з радісним вереском хлюпаючи в потоках під ногами й відчуваючи, як вони проливаються вздовж ступні, залишаючи в босоніжку дрібні камінці й болото. А ще ж громи і блискавки, скільки від них захвату, скільки захоплення. Найцікавіше було, коли гроза настигала мене й моїх друзів далеченько від дому, на горбі, з якого видно Бібрку як на долоні. Й усі навколишні села, якщо трохи прогулятися пагорбами. Туди ми ходили нескінченну кількість разів: по суниці, черешні, липовий цвіт, по яблука в давно занехаяний колгоспний сад.
Але найгрізніші грози щороку вичікували саме тих черешень, які ми називали дикими, хоча колись вони таки були кимось висаджені там рівненьким рядком. Але то було хтозна й коли, вже в моєму дитинстві вони були здичавілими: родили дрібними ягодами, стовбури вигналися високо вгору, й видиратися на них було нелегко. Та нам це особливо подобалось. Місія “Дикі черешні” хвилювала й тішила щоразу. Черешням не треба було кланятися, як суницям, заради них не треба було обдряпувати собі руки-ноги, як заради колючої ожини. Треба було просто лізти на дерево, високо лізти! Дотягуватися до найстигліших ягідок на вершечку, набивати ними рота, а пізніше й дзбанок. А тоді приходила гроза. Ніби нізвідкіля наганяло темні хмари, й небо здригалося від сварливих громовиць. На розпечену сонцем і лазінням по черешнях шкіру падали величезні краплі дощу: спершу по одній, тоді рясніше, рясніше, далі — відрами й діжками. Ми мчали, міцно притискаючи до себе дзбанки з черешнями, часом повнющі, часом майже порожні. Мчали стежкою між полями, більшість з яких зараз вільно лежать порослі травою. Ховалися в чагарниках, коли найбільше блискало, трималися за руки з писканням й реготом. І знову пускалися стежкою. А добігши до найкрутішого спуску з пагорба, просто зісковзували по болоті вниз “на шортах”. То були найкращі “американські гірки” в моєму житті. Внизу залишалося пробігти кілька вулиць. Я знала, що мама очікує мене всю в багнюці з голови до ніг і саме зараз набирає для мене ванну. Від того на серці було тепло й добре. І залиті дощем дрібні черешні в дзбанку, що його тулила до грудей, плавали, мов червоні рибинки в акваріумі й, здавалося, подриґували хвостиками з утіхи.
***
В сьогоденні літні грози не дарують того запаморочливо-втішного адреналіну. Громовиці нагадують вибухи. Блискавиці лякають. Але дитяча віра у радість теплої зливи нікуди не зникає. Без мелітопольських черешень тільки зміцнюється віра у святість ягід.
У моєї доні здебільшого міські ягідні досвіди. Але й тут нема ягідок смачніших за ті, що власноруч зірвані з гілля. Сезонне районне їх обскубування з дворових дерев поміж хрущовками починається з довгоочікуваної черешні, далі плавно перекривається кислуватою вишнею, мазункою шовковицею, тоді повсюдною медовоокою аличею, яку малючкою доня патріотично називала “’аличинá”. Деякі деревця доглянуті. На інших ягоди здичавіло-солодко-гіркуваті. Таку палітру присмаків має воля. Авжеж, наші дерева ростуть в залюднених місцинах, приступні всім — і тубільцям, і захожим, тож із красунь у соковитих лискучих разках пишного намиста часто перетворюються на панянок-обшарпанок всюди, куди можуть доп’ястися спраглі вільних ягідок тутешні дикуни й дикунки. Лише на недосяжно високих зелених кучерях струнких мешканок спального району пишні корони, рясно інкрустовані найкоштовнішими рубінами, топазами й коралами, лишаються підморгувати сонцю й двоногим коротунам з глузливою задиркуватістю. Недосяжні рукам, та досяжні мрійливим поглядам експонати музею літа.
***
Літо ж немузейне дозволяє опріч усі тривоги, повітряні й наземні, йти по траві босоногою дикункою з ягідними вустами і пальцями. Знову натрошки дитиною, такою ж, як і моя зараз.
Літо — дяка ЗСУ! — врешті перемагає.
20.06.2023