«Його більше немає…» – після цього вона поклала трубку.
Спочатку вони, мої кузени, будували плани: що могло бути ще цілим, неушкодженим і як то все спробувати як не відбудувати, то відновити. Стіни, дах – але не обов’язково, не повністю знищений. Потім куди прилетіло / не прилетіло, залізли / не залізли мародери. Детально так, ніяких абстрактних замислів. «Купимо дерево, цеглу, плити, газобетонові блоки, шифер, бляху, цемент, пісок. Сад наш? Сад – не так все погано. Посічені осколками дерева ми зріжемо й посадимо нові. Вони вже були і так старі, не родили рясно, всі сили пішли в деревину, а не в плоди. Ми навіть привеземо від вас з заходу, з дідового саду, місцеві сорти – в нашому посьолку таких немає. У нас буде чудовий сад. Наші абрикоси, наші персики, наш виноград».
Наші міста – це не площа Ринок, Хрещатик чи Сумська, то для туристів. Наші міста – це наш двір, який би він там не був, зацофаний чи ні, але це той самий двір, де мама гуляла з візком, де ми вперше пішли самі своїми ногами. Наші міста – це школа, в яку ти пішов у перший клас, магазин, де ти стояв у черзі по банальну сметану на розлив, парк, де ти прогуляв урок співів, бо пішов гуляти з нею – тою дівчиною, а потім згадував про це все своє життя. Неважливо, де цей парк, ця вулиця і цей двір – у Києві чи в «робочому посьолку», куди совіти за розподілом послали на роботу батьків моїх кузенів. Вони дали їм житло (не палац, але своє), тут вони мали роботу – і тут народилися їхні діти, які вже не говорили дєкую, тупіру, бахорі і, звичайно, не мовили пацір, як вчила мене моя баба, їхня баба. Але тут вони стали на ноги, звідси вони поїхали на навчання у Дніпро, щоб повернутися. Тут народилися їхні діти, тут на місцевому цвинтарі вони поховали батьків у січні – а в лютому почалася війна.
Вони стали ВПО і ніяк навідріз не хотіли їхати на захід у Галичину. Приїздили в гості, але перебратися хоча би на час війни – ні. Завжди якась причина: то робота, яка справді є, то квартиру недорого знайшла, то «куди я свого собаку подіну?» Власне пес (він був на ланцу, з яким і вивезли) – це все, що лишилося від батьківської хати. Добре, що є телефони, то можна говорити, і воно якось відпускає. Не зовсім, але таки відпускає це жахіття спогадів: «ці московські скоти розбомбили весь центр», «там вже майже нічого не залишилось – як це будуть відбудовувати, заводи, фабрику, я поняття не маю».
Я подзвонив сам, прочитав репортаж про її рідне місто, їхню малу батьківщину, і почав їй розказувати, як там все подано в цій статті – що там написано про місто, що, виявляється, не все так трагічно, що ще все можна якось поправити, що прийде час, і ми ще будемо згадувати про це, сидячи у них у дворі в затінку, ми будемо пити їхнє нове вино, як робив їхній батько, з їхнього власного винограду. Вона слухала, не перебивала, не ставила питань, що було незвично. Я навіть пожартував, що їхній «посьолок» тепер перейменують у місто, назву нову дадуть. Просто слухала і потім сказала: «Його більше немає...» – після цього вона поклала трубку.
Ми не те, що ми є, – ми те, що ми пережили. Наші міста – це наша пам’ять. Неможливо відновити те, чого більше немає. Неважливо, чи це варшавська старувка, Дрезден, чи вулиця, чиєю головною прикрасою були посаджені на ній абрикоси – не тополі, клени, а абрикоси. У нас одне життя, одне дитинство. Репліку можна придумати – але як з нею жити? Як в неї повірити, якщо ти не турист, ти виріс тут, ти тут відбувся?
У нас є алеї пам’яті полеглих героїв. Після війни нам, можливо, доведеться збудувати стіну «пам’яті міст, яких більше немає».
20.02.2024