«Ким ми будемо, коли постанемо з попелу?» — запитав Давид Гроссман з Єрусалима 12 жовтня 2023 року в газеті «Financial Times». У цьому розпачливому питанні письменник пророкує ескалацію зла: «Можна лише уявити собі масштаби страху і ненависті, які зараз виринуть на поверхню». Своєю чергою, Олександр Бойченко з Чернівців уже побачив їхні глибини. Есеїст допомагає зрозуміти національну перспективу, чому ненависть допомагає вижити, даючи — в часі масового нападу — надію і формуючи ідентичність. «Ненавидіти не можна — але, можливо, іноді буває ненависть настільки виправдана, що відмовитися від неї означало б відмовитися від самого себе», — повторює він за Анджеєм Бобковським.
Воєнні злочини у Сирії, Україні й Ізраїлі зосереджуються на досвіді болю, який пережили мешканці розбомблених і окупованих міст, а також мільйони людей у вигнанні. Перманентний межовий стан і дистрес є руйнівними супутниками повсякденного життя під час війни, а часто і повоєнного. Покидання свого габітусу, свого природного місця життя — це окремий вид каліцтва.
Після простягнутої руки допомоги (чи у величезних масштабах біженцям від війни в Україні та тим, хто рятувався від обстрілів, — чи меншої, але яка теж з усіх оглядів заслуговує згадки на білоруському кордоні), яка часто пов’язувалася з більшою кількістю завдань і надлишком різноманітних емоцій, відбулася витрата енергії, яку важко просто поновити. Людський організм завжди відчуває наслідки додаткового напруження, яке не відразу проявляється. Усвідомлення війни та її наслідків існує у кожному дописі в медіа-просторі, в нашому житті. У короткотерміновій перспективі ми бачимо, як багато добра зроблено — але це не означає, що про це добро не потрібно дбати. Зовсім навпаки. Необхідно усвідомити побічні ефекти фізичного чи психологічного навантаження на тих, хто надає допомогу. І про це складно говорити, коли помирають інші люди, але турбота про живих проявляється особливо в часи катаклізмів, тому варто набувати цю природну звичку. Вона називається майндфулнес. Зараз ми говоримо про те, щоб приділити увагу іншій людині під час війни.
Аукціон-збірка для України. Люблін, липень 2023. Рафал Арчі Рошкевич
Посттравматичний стресовий розлад (скорочено ПТСР), безсоння, тривога, ретравматизація, неврози та депресія — ось як просто можна представити спектр наслідків травмованого війною сучасного покоління. Нещодавні дослідження в Україні свідчать про значне поширення депресії та високий рівень психологічної травматизації в українському суспільстві.
Аукціон-збірка для України. Люблін, липень 2023. Томаш Сікора
З іншого боку, існують тривожні дослідження, які вказують на польське суспільство як на одне з найбільш травмованих. Наступні покоління, на які було скинуто тягар культурної травми, — це одне (Олександр Бойченко про Ґринберґа і друге покоління Голокосту). Інше — зростання кількості волонтерів, у тому числі тих, які беруть участь у гуманітарних акціях і потребують психологічної допомоги. Своєю чергою, зрештою, автентичні долі співрозмовників Міколая Ґринберґа — це також проникливі історії, кожна з яких має свою індивідуальність. Серед них звернемо увагу на історії тих, хто заплатив високу ціну за свою гідну, мужню позицію:
«Тож якщо ви запитаєте мене, що я дізналася за останній час, — то це про те, що у мене є ПТСР і що це за синдром. Я також зрозуміла, про що йдеться, — про те, як кажуть у літаках, що ви повинні спочатку одягнути цю маску на себе, а потім на свою дитину».
(Міколай Ґринберґ. Ісус помер у Польщі. Варшава, 2023)
Навіть якщо насильство не зачіпає нас безпосередньо, це не означає, що воно не вплине на нас — як це буває при спостереженні невластивих нам емоцій. Про людську чутливість і пам'ять тіла можна подбати або розблокувати за допомогою нових психотерапевтичних або мистецьких методів. Незважаючи на це, кількість спеціалізованих психотерапевтів і психіатрів для всіх вікових груп і з таким широким спектром потреб є недостатньою в нашій країні — а тим паче в сусідній державі, яка зазнає щоденно ракетних обстрілів.
Психологічну допомогу надто довго вважали чимось принизливим і ганебним. Однак її слід системно перетворити на легкодоступну й очевидну, на яку можна покладатися як у волонтерській, так і в педагогічній, мистецькій та науковій діяльності (історики, які працюють із так званою "важкою пам'яттю", також наражаються на ризик ретравматизації, але система не надає психологічної підтримки, наприклад, працівникам більшості інституцій, що займаються передачею знань про Голокост).
Травматичний досвід може статися в будь-якому аспекті нашого життя і вплинути на кожного з нас. Ми живемо в переконанні-запереченні, що війна «десь там», що «вона» нас не зачіпає, що ПТСР буває лише у солдатів. Але як бути з тими, хто близький до військових, як бути з молоддю та дітьми? Хоч би як ми це заперечували, доведеться повернутися до наукових джерел, які дають зрозуміти, що навіть вербальні чи візуальні повідомлення, пов'язані з насильством, наш мозок не розділяє на ментальний чи фізичний рівень. Біологічно ми сприймаємо насильство як насильство. Моторошне свідчення дружини військового репортера Войцеха Яґельського допомагає пояснити цей механізм. Авторка «Кохання з каменю» («Miłości z kamienia») Ґражина Яґельська, маючи чоловіка на війні, сама потребувала медичної допомоги, отримавши симптоми бойового стресу. Історія їхнього шлюбу, на жаль, залишається актуальною історією розпаду українських сімей. Ця пара захистила себе, адже журналіст міг сказати «ні» війні і припинити поїздки. Крім того, соціальні зміни в кризових умовах неминучі, і за відсутності допомоги психотерапевтів та без широкого усвідомлення складності проблем суспільству буде складно подбати про своє психічне здоров'я.
Нарешті, страждання дружини репортера відбуваються на кількох рівнях:
«А ти знаєш, що воно втягує, — сказав він. — Маю на увазі, тільки якщо зануритися глибше. Я був кращим за інших, бо дещо знав. Мені не доводилося писати дурниці про те, що падають бомби і страшно, бо я знав, що відбувається насправді. Наступного разу мені потрібно знати більше. (...) У мене було відчуття, що він постійно щось очікує, шукає щось у мені, соромиться того недоліку, який виявив у мені.
Чогось у мені вже не було, ніби я якось виснажилася за час його тритижневої відсутності, ніби на мене скинули цю тритонну бомбу. Щось заважало нам повернутися на правильний шлях. Багато років по тому, коли ми освоїлися в цьому просторі, який утворився між нами, в нашій власній сліпій зоні, я зрозуміла, що нас розділяло. Це була та інша повнота життя, що розвивалася десь по сусідству, в тому іншому світі, з якого повертався Войтек. Він завжди шукав її поза мною».
(Ґражина Яґельська «Кохання з каменю. Життя з воєнним кореспондентом»)
Вона та інші сміливі жінки нагадують мені героїнь репортерської книги Войцеха Тохмана «Ти наче камінь їла» («Jakbyś kamień jadła»).
І хоча ми знаємо, що цей стан небезпечно ненормальний, він є звичним, і ми однаково щодня стикаємося з образами війни. Чи не нагадує це нам знову щось з історії? Віктор Франкл, який пережив війну, аналізував апатію, що виникає, коли людина переживає те, що він називав емоційною смертю, і навіть вмирає, в тому числі від туги за домівкою. Однак із відстані часу виявилося, що будь-який ненормальний біль був у певному сенсі природним рефлексом людини, яка опинилася в такій межовій небажаній ситуації та місці:
«Є речі, перед якими ми мусимо втратити здоровий глузд, інакше буде здаватися, що ми його вже давно втратили. Ненормальна реакція на ненормальну ситуацію — це норма. (...) Реакція людини, яка раптом опинилася в концтаборі, також є відображенням ненормального стану душі, але, об'єктивно кажучи, це нормальна реакція і, як буде доведено пізніше, типова для даної ситуації».
(Віктор Франкл «Людина в пошуках сенсу»)
Кожна епоха переживає свій власний вид масового неврозу або депресивного стану, і кожна потребує свого виду психотерапії. Франкл чітко визначив стан повоєнного світу в 1946 році:
«Екзистенційну порожнечу, яка є проявом масового неврозу нашого часу, можна визначити як особистісну та індивідуальну форму нігілізму; а нігілізм можна розуміти як твердження про безглуздість існування. Психотерапія, однак, ніколи не зможе розв’язати цю проблему в масовому масштабі, якщо вона не буде вільною від впливу сучасних тенденцій нігілістичної філософії (...) У такій ситуації психотерапія не тільки відображатиме припущення нігілістичної філософії, але й — нехай мимоволі й неохоче — передаватиме пацієнтові карикатурний, фальшивий образ людської істоти».
Тому треба говорити про хороші речі, нагадувати людям про спільноту. Найпростіше розповідати про погане. Складніше завдання — знайти спосіб розповісти про хороших людей, і не обов'язково одразу так, щоб розповідь миттю резонувала і принесла полегшення. Для початку достатньо просто розмовляти, без заспокоєння чи гомілетичного тону. Запровадити практику небайдужості й активізації надії через літературу і мистецтво, які зцілюють (див. репортаж "Syzygium" ), через взаємну вдячність (повідомлення від українських журналістів з Каналу 24).
Ми допомагали і допомагаємо. Яка зворотна сторона допомоги? Багато темних сторін — і про них варто пам'ятати, щоби звільнити від них добрі історії: егоїстичні страхи, синдром Бога, схильність до ретравматизації, використання мови жертви, відсутність кордонів і відпочинку.
Насправді здається, що світлих сторін і добрих людей набагато більше; як казав Станіслав Лец, людина має вроджену схильність творити добро, просто їй це вдається.
Частиною зміни парадигми є заперечення наративу. Чому б досвідченим людям, які пережили Голокост, не стати нашими провідниками у відновленні після сучасних травм, навчаючи нас бачити світ зсередини, з іншого боку? Є люди, які пережили Голокост і стали терапевтами, зцілюючи страждання наступних поколінь. Віктор Франкл, Едіт Еґер, Габор Мате — чому їх не можна читати в школі на уроках польської, історії чи англійської? Why not? Адам Міцкевич не написав би "Пана Тадеуша", якби не знайшов притулку у вигнанні в Парижі, Людвіґ Вітґенштайн не написав би свого трактату про мову в Кракові, куди його привів військовий обов'язок, а Франц Розенцвайґ не заклав би основ філософії діалогу, якби не травматичний досвід воєнного часу.
Rue de Siene 63 з меморіальною дошкою, присвяченою місцю, де завершилася епоха польського епосу, фото О. Зінчук.
Це подвійне видання досліджує теми допомоги, до яких ми повернемося в наступних випусках, що стосуються життя в суспільстві та помочі, тобто створення сприятливих обставин. Цього разу крім історій людей, які займаються волонтерством та гуманітарною допомогою, — Андрія Любки, Ярослава Ільчишина, Кшиштофа Становського, Йоанни Павлушкевич, а також низки активістів, у яких Марчін Скшипек взяв інтерв'ю, — можна спостерігати процес роботи з недавньою пам'яттю, ще досить свіжою раною, через драму, театр, який документує свідчення. Також можна відчути міжлюдську солідарність, яка відбувається на рівні інтуїції та мистецтва й пояснює, чому російська культура є відповідальною за зло.
Допомагають наші численні співробітники, читачі, наші перекладачі (наприклад, Єва Червяковська) та автори, які часто відмовляються від гонорарів (Юрій Андрухович, Микола Рябчук, Олександр Бойченко), що дуже важливо під час війни, коли першочерговим завданням є донесення правдивої інформації, посилення українського голосу. Допомога надходить від мешканців, які приймають біженців у своїх домівках, громадян, які надають перевірену інформацію про фонди, роблять пожертви, митців, які організовують концерти та збори, передають книги, мистецькі твори й артефакти на аукціони. У результаті відбулися численні заходи на підтримку митців на передовій, ЗСУ, лікарень, музеїв, шкіл та окремих осіб.
Професор Оля Гнатюк проводить Конгрес польсько-української солідарності 10.10.2023 у Польському театрі у Варшаві.
Ті заходи, які ми співорганізовували, отримали допомогу від широкого кола людей — згадаймо лише тих, хто був найближчим до нас у нещодавніх спільних, як-от: Благодійний фонд «Наша Галичина», Настя Кінзерська, Оксана Басараба та Стефан Батрух з Фонду духовної культури пограниччя, Кшиштоф Лонтка з Фонду розвитку Центрально-Східної Європи, Лукаш Качинський, Моніка Островська, Магдалена Кічинська, Володимир Топій з Марією Хойн, Анджей Ярошинський, Томаш Сікора, Марек С. Задура, Анна Лазар та Рафал Арчі Рошкевич з фонду "Погоня Руська" (все ще можете підтримати). Або професорка Оля Гнатюк, яка організувала польсько-український конгрес у Варшаві, переконливо продемонструвавши тридцятирічні досягнення спільноти, що зароджується по той бік українсько-польського кордону. І показати, незважаючи на передвиборчу антиукраїнську та антибіженську кампанію восени, що по обидва боки кордону багато людей в медіа, культурі, науці, літературі та мистецтві будують нашу польсько-українську спільноту. Кожен на своєму місці. «Вони роблять те, що вміють найкраще», — говорила Оксана Забужко з перших днів війни.
Основні учасники аукціону-збірки. Люблін, липень 2023. Конгрес польсько-української солідарності. Фото: Дорота Мосцібродзька
Думаючи про травмоване покоління, не забуваймо також про покоління по-РЯТУЙ. Зрозуміло, що для подолання тривалих наслідків війни необхідно зібрати нові сили і ресурси. Одним зі способів залучення, якого нам зараз бракує, є масові мирні демонстрації. Їх важливість перераховує професор Тімоті Гастон Еш. Які акти миру ми залишимо по собі? Якими людьми будемо, повставши з попелу після протягнутої руки допомоги? Знову ж таки, в цьому новому році більше запитань, ніж впевненості. Як Фернандо Пессоа описував такий стан справ:
«Я впевнений, але впевненість — це брехня.
Бути впевненим не означає не знати.
Післязавтра не існує».
(Фернанду Пессоа, Алберту Каейро. Вибрані поезії. Краків, 2020)
Тож яким воно повинно бути сьогодні? Розмірковуючи про необхідність змін, Пессоа зауважив, що любити означає думати, а «любов — це товариство». Об'єктивно дивлячись на це, ми маємо — хоча б вище і в цьому виданні — реальні людські ресурси для позитивних змін. Ми не впевнені в завтрашньому дні, але маємо чудове товариство, щоб існувати післязавтра.
Переклав Андрій Тучапець
Оригінал публікації Kultura Enter 2023/24. nr 107-108
23.01.2024