У житті Назарія Заноза є три виміри: письменництво, журналістика і музика. Він вірить у силу слова, людську багатогранність і у рідне місто Теребовлю, звідки повсякчас черпає натхнення. Віднедавна Назар мешкає в Івано-Франківську – він став цьогорічним резидентом «Станіславського феномену». Молодий письменник розповів про те, як у ньому вживаються робота, захоплення й покликання, а також про магію галицьких містечок, де народжуються українські культурні явища.
Перші мої спроби писати почалися, напевно, як і в усіх, у пубертатному віці. Тобто тоді, коли всі починають писати убогі віршики з римами «кров-любов», «очі-ночі». Хоча вже у ті чотирнадцять років у мене були якісь нездорові, як для підлітка, поєднання політичного дискурсу й любові у віршах. Десь у 17 років старші знайомі письменники запропонували видати мені збірку, але я, слава Богу, зрозумів, що ще не досяг цього рівня. Це ліричне загострення тривало десь до вісімнадцяти років, поки я не вступив до університету. Тоді ж я припинив писати про політику. Не виключено, що саме через те, що почав вивчати політологію.
Мої перші прозові твори дуже тяжіли до магічного реалізму. Після Маркеса, звісно, цей жанр дуже спопсився, але я почав так писати ще до свого знайомства з цим автором.
Після двадцяти років я почав помічати, що купую дедалі більше есеїстики. З п’яти книжок чотири були з есеями. Я почав розуміти, що своєю насиченістю й великою кількістю прийомів есеїстика мені подобається найбільше. Так з’явилися мої перші тексти.
На поезію до того часу я вже забив. Більше того, в мене сформувалося доволі критичне ставлення до неї. Надто багато людей пробують писати вірші, однак серед них надто мало чогось справді вартісного. В прозі ж навпаки – там видно неповторну «дурь» кожного.
Втім, я був приємно здивований, коли кілька років тому мене запросили взяти участь у Молодій республіці поетів. До цього я фактично ніколи не декламував своїх творів. Тому це було досить кумедно і з тремтячими руками.
Паралельно весь цей час я навчався, як я вже казав, на політології. Тоді я вперше задумався про журналістику, оскільки «головою, що говорить», як більшість наших випускників, бути не хотів. Мені реально було в кайф писати довгі, важкі тексти й занудну аналітику, але я розумів, що людям не в кайф це читати. Я почав шукати, куди б себе прилаштувати. Тоді ж і дізнався про нову магістерку з журналістики в УКУ і вирішив піти на цю авантюру.
За час навчання я неодноразово відчував внутрішній дискомфорт. Наприклад, я дуже не любив і не люблю писати «інформашки». Це дуже нудно, бо в інформаційних матеріалів є алгоритм. А я люблю сам шукати суть. Тому мені простіше писати великий текст. Однак, лаконізм, якого вчить інформаційна журналістика, – дуже корисна річ. Оскільки зараз я, здебільшого, пишу колонки, то часто мені буває дуже важко вмістити думку у відведену кількість знаків. Я звик оглядати проблему зі 125-и кутів, але часто не можу подати з одного. Що там казати, коли в мене перші новини були на кілька тисяч знаків. У цьому випадку практика написання «інформашок» дуже допомагає.
До самого випуску я не знав, що буду робити далі. Спершу в мене була ідея піти в якесь львівське видання і писати про місцеву політику, але я вчасно зрозумів, що це буде вибух мозку. Зараз я займаюсь фрілансом, співпрацюю з медіа, які мені приємні, пишу переважно колонки і аналітику. Я пробував працювати з багатьма виданнями, однак не завжди отримував від них бажане. Часто виникали проблеми з гонорарами або безпосередньо з текстом. Я вважаю, що будь-який матеріал має бути справою взаємовигідною.
Натомість, на есеях дуже важко заробити. Спочатку я взагалі нічого за них не отримував. У молодих авторів є дуже велика проблема – їм не платять. Багато редакцій взагалі ображаються, колити просиш у них гонорар. Інша справа, коли текст іміджевий. Як, наприклад, про Теребовлю. Після того есею вона стала більш-менш відома. Свою руку до цього також доклав мій земляк і колега Сашко Бугаєнко, наш місцевий вісімнадцятирічний письменник Ромко Чихарівський (другий цьогорічний резидент «Станіславського феномену»), а тепер своїм репортажем і Володя Молодій.
Феномен галицьких містечок
Я досі живу у Теребовлі і найближчим часом кидати її не збираюсь. Людей, у яких є серйозна ностальгія за цим містом, небагато, але я один із них. Є якийсь прикол із галицькими маленькими містами. Напевно, загадка криється у великому минулому. Ти ніби народжуєшся в чомусь, що має велику традицію і історію і відчуваєш якусь місійність, хоч як це смішно звучить. Ця ж традиційність змушує сюди повертатися. Я взагалі помітив, що в галицьких містах є якась специфічна купність. Наші містечка – це щось середнє між містом і селом. З одного боку в них уклад і традиції міста, а з іншого – природа і можливість усамітнення.
Ще одна важлива річ: у маленьких містах переважно нема чого робити. Ти можеш або збухатися, або придумати, що робити. Мені пощастило бути в тусовці других. Ми завжди придумували щось нове. В той час як інші йшли на дискотеку, де грав Шатунов, ми брали гітари і йшли співати на гору Покрівку. Там ми зазвичай щось і вигадували. Власне, приблизно за таких умов народився наш із Сашком Бугаєнком аудіо-поетичний проект «Теребовля».
Теребовля була важлива для мене ще й тим, що давала простір для усамітнення, якого позбавляли великі міста. Колись, коли я їхав вчитися до Києва, я думав, що взагалі перестану там писати. Я не уявляв, як це там робити. Але за тиждень минулося. Тепер місце вже не відіграє таку важливу роль. Так само і настрій. Раніше я думав, що це важливо, і сідав писати завжди, коли зробив щось веселе. Тепер це також не настільки принципово.
Незмінним залишається лише те, що найкраще мені пишеться вночі. Мої мізки починають працювати в районі 23-ї години. А найкращі ідеї приходять близько 6-7-ї ранку, коли я починаю засинати і впадаю у так званий стан зміненої свідомості. Тоді я роблю більше граматичних помилок, однак з’являється химерна образність думок, що дуже важливо, зважаючи на специфіку моєї прози.
Світ через восьмибітну призму
Окрема історія у мене з музикою. Колись я три роки в школі мучив гітару, але грати так і не навчився, зате добряче набрався теорії. Це мені дуже знадобилося, коли я здуру вирішив спробувати писати музику.
Наодин з університетських FTP хтось закинув примітивну програмку, в якій створюється музика. Я її собі встановив і почав писати. Спочатку це був жах, мрак і мука. Але найсмішніше – були люди, яким це подобалося. В мене є слух, але в мене ніколи не звучить мелодія у голові. Я пишу музику специфічним методом підбору.
А потім я відкрив для себе 8-біт. Це дуже нішова річ. Є небагато людей, які створюють цю музику, але багато тих, хто цікавиться. Також є спеціальні ресурси 8-біту, які слухає цілий світ. Я зрозумів, що 8-біт треба писати офігенно. Бо якщо ти не будеш писати офігенно, то є ще два мільйони писак, які пишуть попсу і люди стануть слухати їх, а не тебе.
8-бітники – це люди, які варяться у своєму соці. Там тобі простіше стати відомим. В мене не було такої цілі, але я прагнув розвиватися. Так у мене назбиралося 5 альбомів.
З часом я відійшов від 8-біту і почав писати музику і з оркестровим супроводом. Не знаю, наскільки вона адекватна. Я взагалі не можу оцінювати її об’єктивно. Але знаю, що є люди, яким це подобається.
Так склалося, що музика зараз, на жаль, відходить на третій план, бо вона не дає заробітку. Якщо хочеш заробляти на музиці, то мусиш присвятити себе тільки їй. Журналістику ж іще якось можна суміщати з есеїстикою, а музику – вже складніше. Хоча мені доводилось кілька разів читати свої твори під власні треки.
Втім, я вважаю, що зараз настав той час, коли варто вчитися суміщати усе. Це, звісно, розпорошує, коли в тобі ніби три людини і кожен хоче чимось іншим займатися. А ще є настирливий чувак, який хоче сидіти в соцмережах і нічого не робити.
У Школі журналістики УКУ нас учили, що треба бути універсальним журналістом. Так само і в житті: треба вміти якнайбільше. Той, хто зможе більше поєднати, той більше зможе в житті.
Фото: з архіву автора.
21.05.2014